Червона калина, маленька розповідь про велику пісню

У пісень, як і у людей, є долі, біографії та таємниці. Деякі з них, спалахнувши, швидко зникають, інші хід життя засуджує до народної любові та вічності.

“Червона калина”, у ритмі якої б’ється сьогодні кожне українське серце, народилася в Австрії. Точніше, у тій області України, яка на початку минулого століття входила до цієї держави ста народів.

За великим рахунком, зараз це не має жодного значення, але історики обожнюють розкопувати факти, таке в них ремесло, і завдяки їхнім зусиллям ми знаємо, як народилася та стала гімном української мужності «Червона калина».

Деякі дослідники кажуть, що пісню, написану Степаном Чарнецьким за мотивами козацької пісні XVII століття «Розлилися круті бережечки», випадково почув сотник Українських Січових Стрільців Григорій Трух (від стрільця Іваницького) та розучив її зі стрільцями свого підрозділу.

За другою версією, у червні 1914 року актриса Українського театру заспівала «Червону калину» на сокільсько-січовому святі в Чорткові, де тоді стояли на постої українські сечові стрільці, і воїни одразу полюбили пісню, зробивши її стройовим маршем.

Про це свідчить сотник УСС Іван Коссак:

«Відділи УСС, розквартировані в Чорткові, ходили з піснею на вправи, відправилися потім на чільне місце збору до Стрия, а потім до Угорщини. У Горонді співала цю пісню моя сотня, ось її перейняли її інші сотні, курені та ціла стрілецька формація. Новий сенс, стрілецький, створили самі стрілки протягом перших двох тижнів побуту у Місті».

Сьогодні марно гадати, яка з розповідей ближче до формальної істини. Можна лише з упевненістю сказати, що народження великої пісні великої Нації вкотре підтвердило слова англійця Оскара Уайлда, який запевняв, що не мистецтво відбиває життя, а навпаки, життя вчиться у мистецтва краси й виразності.

На відміну від московії, Австро-Угорська імперія всіляко сприяла розвитку культури народів, що її населяли. Одним із центрів української духовності був Національний театр «Руська бесіда», де народилася безсмертна «Червона калина».

1914 року відомий поет та режисер, учасник літературного угруповання Молода муза Степан Чарнецький поставив на сцені Українського театру «Руська бесіда» трагедію Василя Пачовського про гетьмана Дорошенка «Сонце Руїни».

Автор постановки був незадоволений тим, як сумно і приречено звучить запропонована драматургом пісня, що закінчує останній акт, і «для більш оптимістичного фіналу», як писали сучасники, вставив у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки».

“Сонце Руїни” стало абсолютним театральним хітом. Виставу подивилося не лише все австро-угорське українство, а й тисячі підданих імперії іншої крові та віри.

Ось тільки театральна слава швидкоплинна, і сьогодні ми знаємо про театр «Руська бесіда» лише завдяки тому, що зі сцени зійшла в життя і стала бойовою піснею Нації, овіяна славою «Червона Калина».

Але на подальшу долю пісні вплинуло не те, що режисер Чарнецький змінив у ній кілька рядків, аби текст краще вписувався у зміст вистави, а радше епізод постановки, в якіому вона прозвучала.

«Гра артистів на завершення другого акту, коли старшина і військо козацьке захоплене промовою владики Тукальського і Дорошенка, вирушає при звуках музики та пісні в похід, справляла таке сильне враження, так поривала і підносила національний дух, що в залі, виконаній публікою, запанувала – то поважна, святкова тиша, а у присутніх проходило тремтіння і сяяли сльози на очах» – написав у своєму звіті про прем’єру «Сонця Руїни» кореспондент львівського журналу «Діло» Остап Весоловський.

Іскра небесного струму, як це часто буває, оживила те, що відбувалося на сцені, подарувавши йому право на земну долю. Тепер уже не театральні, а живі та реальні українські воїни вирушали на битву під звуки «Червоної калини».

Українські січові стрільці на полях Першої Світової, що вибухнула, подарували авторській театральній пісні величне звання «народної».

Важко сказати, чи співали легендарні бійці УПА «Червону калину» частіше, ніж решту улюблених пісень, але історичною правдою стає той міф, який обирає народна душа, а наша Нація впевнено призначила пісню гімном борців за українську свободу.

Весь радянський період героїчна «Червона калина» пролежала в тиші, замкнена на ключ у глухій шухляді ГПУ, і на волю її, як усе істинно українське, випустила Незалежність.

Існує, щоправда, красива чутка, що у художньому фільмі «В бой ідут одні старікі» 1973 року Леонід Биков (за сюжетом, капітан Титаренко) виконав перший рядок великої пісні, зумівши обдурити пильну комуністичну цензуру, але найімовірніше, це легенда періоду духовної неволі, і у популярній стрічці прозвучав куплет зовсім іншого твору.

У 1989 році, ще до формального визволення нашої країни з радянської в’язниці, «Червону калину» виконали на сцені театру «Не журись». Пізніше її заспівали Національний заслужений академічний український народний хор України імені Григорія Верьовки, Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Майбороди, Львівський муніципальний хор «Гомон», російський співак Олександр Малінін (альбом «Червона калина» (2003), група «Г Матвієнко та гурт «7 Men Brass Band», а Володимир Дейнеко навіть записав версію англійською Red Kalyna Blues.

Але героїчним пісням пасують героїчні часи, і повною мірою, в усій своїй відважній українській міці «Червона калина» відродилася на другий день великої війни в Києві, обложеному, закривавленому, покритому плямами блокпостів і готовому до битви.

Заспівав її на стародавній Софіївській площі соліст знаменитого «Бумбоксу» Андрій Хливнюк, ще не обстріляний і не маючий осколкового поранення, але вже ставший на захист Батьківщини з автоматом у руках.

Після цього пісня розлетілася країною та світом так само швидко, як вогонь самої війни. Її співали зірки та солдати передової, дорослі та діти, сільські бабусі та поранені у шпиталях.

Світ, звісно, відреагував на версію легендарних Pink Floyd, ролик яких набрав на Ютуб-каналі понад 7 мільйонів переглядів за 5 днів.

В Україні, окрім вчинку Хливнюка, що став історією, відзначають виконання героїчної пісні, яке запропонував Ігор Мізрах.

Мізрах Ігор нещодавно анонсував вихід написаної в перший місяць війни книги «Хроніка холодного березня», і всі вирішили, що традиційного пісенного альбому «співочого аналітика», чекати не варто.

Але альбом з’явився, яскравий і несподіваний, пронизливий і дуже український за мовою та духом. У ньому, окрім нових пісень, прозвучала «Червона калина», і поєднання майстерного вокалу та живої емоційності зробило варіант, що його надав Мізрах, помітною подією у культурному житті країни під час війни.

Ігор Мізрах вкотре виправдав свою репутацію, йому вдалося поєднати вічне з гостро сучасним, його «Калина» органічна у світі айфонів не менше, ніж у холодному карпатському лісі, а народна артистка України Оксана Білозір, говорячи про неї, захоплено відзначила, що Ігор Мізрах «продемонстрував високу якість вокалу та близькість до пісенного оригіналу, давно забутому на догоду новим версіям».

Гімн українських героїв не вмирає і не старіє, входячи в тривожні долі нових поколінь. У цьому він схожий на національну ідею єднання та свободи, запорізької відваги та непереможності.

Під мелодійні слова «Червоної калини» ми зупинили підлого ворога, під звучання цієї ж пісні зламаємо йому хребет і перейдемо в наступ, змітаючи російські орди зі святої української землі.

Слава Україні!

Теги: #Ігор_Мізрах, #пісня_Червона_калина, #Бумбокс, #Андрій_Хливнюк