Репортаж із передової: «На Авдіївському напрямку фронту не вщухають запеклі бої»

Ворог намагається вести наступальні дії. Але наші захисники міцно тримають оборону і щодня завдають окупантам значних втрат. Про це пише АрміяINFORM, повідомляє інформує портал PrоmPolitInform.

Щоб дістатися позицій одного зі зведених підрозділів територіальної оборони, доводиться петляти розбитими вщент дорогами в супроводі пресофіцера Олександра.

Вздовж узбіччя розкидана спалена військова та цивільна техніка. Села, мимо яких проїжджаємо, вже давно покинуті людьми і перетворені рашистською артилерією в суцільні руїни. Доводиться постійно спостерігати за небом, щоб не проҐавити безпілотника чи дрон, які полюють тут на будь-який транспорт, що рухається в бік переднього краю.

Нарешті дісталися позицій. На перший погляд, важко помітити і повірити, що в цьому місті може існувати щось живе. Будівлі більше нагадують купи розтрощеної цегли, у дерев — посічені стовбури. Але нас чекають. Невідомо звідки з’являється провідник. Пересаджуємося на потріпану «буханку» і починаємо рухатися далі. Наша мета — мінометна батарея, яка дуже вдало відпрацювала минулої ночі по орках, що наступали, і допомогла нашій піхоті втримати позиції.

Відстань у декілька кілометрів доводиться долати доволі довго. Суцільна багнюка заважає швидкому руху. Артилерійська канонада не вщухає ні на мить. Снаряди, міни розрізають повітря з протяжним стогоном. Щільний вогонь ведеться з обох боків. Знову зупинка, і далі вже йдемо пішки у супроводі командира батареї Валерія. Тримаємо достатню дистанцію, щоб не потрапити під вогневе ураження.

«Зазвичай пересуваємося на позиції поодинці заради безпеки, — пояснює командир. — Безпілотники ворога працюють цілодобово. Коли помічають скупчення особового складу або цивільних, відразу корегують вогонь артилерії, і можна потрапити під обстріл».

Про все це він розповідає спокійно і якось буденно. Навіть про втрати, які, на жаль, бувають. Валерій дуже досвідчений офіцер. За плечима служба ще в радянській армії. Брав участь у бойових діях в різних гарячих точках. У 2015 році добровольцем пішов захищати країну від російських загарбників. Потім повернувся додому, а з початком широкомасштабного вторгнення знову став до строю. Цього разу опанував артилерійську справу.

Коли дісталися вогневої позиції, там тривала активна бойова робота. Мінометники вели вогонь із 82-мм мінометів по заданих координатах. Судячи з їхніх упевнених і доведених до автоматизму рухів, для них це стало звичайною роботою, яку вони роблять щодня і щоночі. Але впало в очі інше: їхній бойовий настрій, звитяжний дух і незламна віра в те, що вони обов’язково подолають ворога. Чітко керує діями мінометного розрахунку командир, молодший лейтенант, 28-річний Дмитро. До речі, за освітою він агроном, а на початку вторгнення з армійського досвіду в нього була лише військова кафедра цивільного вишу. У це важко повірити, спостерігаючи за його впевненими діями. Постійно підтримуючи зв’язок із підрозділами й аерозвідкою, він корегує вогонь батареї. Діє дуже рішуче й холоднокровно.

«Працюємо в режимі онлайн. Наше головне завдання — це підтримка піхоти. Намагаємося створювати вогневий заслон просуванню противника. Для цього треба діяти максимально швидко. Від отримання цілевказівок до наведення і відкриття вогню витрачаємо лічені хвилини. Тільки так можна завдати ворогу максимальних втрат», — підкреслює Дмитро.

Якщо говорити про найбільше враження від перебування на позиції — це молоді воїни, номери розрахунку 22-річний Іван і 20-річний Єгор. Обидва з Миргорода, що на Полтавщині. З перших днів широкомасштабного вторгнення долучилися до лав територіальної оборони. Навчатися і набувати досвіду гармашів їм доводилося вже під час бойових дій. Брали участь у важких боях в Соледарі, а нині відважно захищають Авдіївку.

«Навіть автомата ніколи в руках не тримали, з військового досвіду були лише навички, набуті в грі Call of Duty», — жартують, розповідаючи про своє цивільне життя хлопці. Але нічого, війна швидко навчає. Тепер можемо працювати зі всього наявного озброєння.

«Минула ніч була дуже запеклою, — розповідає Іван. — Ворог невеликими групами вів штурмові дії. З різних напрямків орки намагалися обійти з флангів позиції нашої піхоти. Але ми їх добряче «нагодували». Поставили рекорд не тільки щодо використаного боєкомплекту, але й за результатом вогню. Зараз усі посадки завалені їхніми трупами. Щодня вони продовжують лізти, а ми продовжуємо їх вбивати».

Наша нетривала розмова переривається командою на відкриття вогню, і хлопці знову стають до міномета. Ретельно наводяться і відкривають вогонь, супроводжуючи кожний постріл «добрим» напуттям на адресу тих, хто змусив їх замість втілення своїх мрій і планів на мирне життя брати до рук зброю і захищати країну. Але вони не скаржаться на свою долю, вони знають, за що і заради кого воюють.

Після чергового мінного «годування» ворога, розрахунок швидко ховається в укритті, а ми повертаємося назад. Війна триває…