«Повна капітуляція!» – реальна «мета СВО» (опубліковано документ із планами Кремля від 2022 року на післявоєнний устрій України)

У розпорядженні розслідувального проекту «Система» опинилися перші пропозиції Росії щодо мирного договору з Україною, складені невдовзі після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році. Цей документ раніше не публікувався, і він дозволяє зрозуміти, чого саме Росія добивалася в перші тижні «СВО» («спеціальна військова операція» – так у Росії офіційно називається повномасштабне вторгнення в Україну), яким вона бачила майбутнє України у разі її капітуляції – і чому ці умови спочатку були нездійсненними.

Про це повідомляє «Крим.Реалії», інформує портал PromPolitInform.

«Правда на боці Росії, всі намічені цілі будуть досягнуті!», «СВО завершиться, як тільки поставлені Росією цілі будуть досягнуті» – такими словами Володимир Путін і високопосадовці підтверджують свою відданість якимось цілям вторгнення в Україну, яке вони називають «спеціальною військовою операцією». Востаннє про готовність до досягнення «цілей СВО» Путін публічно говорив 30 вересня 2024 року, у річницю анексії чотирьох областей України.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну минуло тридцять два місяці, а цілі СВО так і залишаються неясною риторичною формулою, яку повторює російська влада. Подробиць про те, в чому саме ці цілі, досі ніхто не представив. Слова «денацифікація та демілітаризація», які Путін використав на початку 2022 року, виявилися незрозумілими для росіян.

«Система» вивчила документ, що раніше не публікувався, що проливає світло на початкові цілі вторгнення. Це список умов для припинення вогню та миру, який російська сторона передала українським делегатам у ході третього раунду переговорів у Білорусі сьомого березня 2022 року. Це найраніший із відомих нині документів, у якому письмово викладено вимоги Росії до України.

Документ надало «Системі» українське джерело, знайоме з перебігом переговорів; його справжність підтвердило джерело з російської сторони (обидва вони попросили про анонімність, оскільки не уповноважені коментувати питання публічно).

Нейтралізація замість нейтралітету. Що саме міститься у проекті договору

Перша зустріч російських та українських переговорників відбулася лише через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення. Українська делегація на чолі з лідером фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давидом Арахамією приїхала до Польщі, а звідти перелетіла гелікоптером до резиденції Олександра Лукашенка «Лясковичі» неподалік польсько-білоруського кордону. Там українські переговорники зустрілися з російськими делегатами на чолі із помічником Путіна Володимиром Мединським.

Спочатку делегації обмінювалися ідеями та пропозиціями, здебільшого усно. До сьомого березня, третього раунду переговорів розпочалося обговорення конкретних документів. Одним із них і став проект «Договору про нейтралітет України», написаний у Москві та привезений до Лясковичів групою Мединського.

На той час Росія вже понад півтора тижні вела активні бойові дії в Україні. Російські війська стояли під Києвом, вели руйнівні бої за Маріуполь, окупували частини Харківської, Херсонської, Миколаївської, Чернігівської та Сумської областей. Проте марш-кидка та запланованого «Києва за три дні» не вийшло, і українські військові давали жорстку відсіч наступу.

Проект документа, який має «Система», датований сьомим березня 2022 року. Перші пропозиції принесла саме Росія і на основі цього проекту велася подальша робота.

У документі шість сторінок основного договору та чотири сторінки додатків. Вісімнадцять статей охоплюють різні сфери: параметри нейтралітету України (військові та міжнародні зобов’язання), питання кордонів, гуманітарні питання (мова, релігія, історія), а також зняття санкцій з Росії.

Документ було складено задовго до анексії Росією чотирьох українських регіонів у вересні 2022 року, і в ньому, відповідно, не згадуються Херсонська та Запорізька області, але є давно та публічно озвучені побажання РФ, щоб Україна повністю відмовилася від Криму, Севастополя, Донецької та Луганської областей.

У першій версії свого «мирного договору» Росія також наполягала на майже повному роззброєнні України під своїм необмеженим контролем, ізоляції країни від допомоги Заходу та розміщенні російських військ на територіях, зайнятих у перші тижні вторгнення, для довгострокового контролю над ними.

Деякі з цих параметрів не змінювалися протягом переговорного процесу.

Так, на початку березня українські делегати попередньо погодилися на, здавалося б, головну вимогу Росії: стати «постійно нейтральною державою», яка ніколи не вступить до НАТО і не дозволить іноземним військам базуватись на своїй території. Протягом усього переговорного процесу у 2022 році аж до його заморозки у квітні цей пункт залишався незмінним та не оскаржувався жодною зі сторін переговорів.

Але він криється в деталях: бажання Москви перевершували те, що могло б дати будь-яку незалежну, нехай і максимально нейтральну, державу

Порівнявши цю версію договору з пізнішим варіантом, ми вибрали кілька пунктів, які або зникли з подальших редакцій тексту, або були дуже змінені, або українська сторона надалі відмовлялася навіть обговорювати їх. Саме ці невеликі деталі дають змогу зрозуміти, наскільки великі були запити Росії.

Росія спочатку вимагала скоротити до мінімуму всю українську армію – а точніше, до 50 тис. осіб, включаючи 1,5 тис. офіцерського складу (це вп’ятеро менше, ніж Україна мала до 2022 року). Якби це бажання виповнилося, в України залишилося б лише чотири кораблі, 55 вертольотів та 300 танків. Станом на 2022 рік це було менше за армію сусідньої Білорусі (у якій на той час проживало майже вп’ятеро менше осіб, ніж в Україні). Україні пропонувалося «не розробляти, не виробляти, не купувати та не розміщувати на своїй території ракетні озброєння будь-яких видів базування з дальністю стрілянини понад 250 км». Саме таку відстань, наприклад, відокремлює Кримський міст від контрольованого Україною Гуляйполя, розташованого неподалік лінії фронту. Більше того, Росія залишала за собою право в майбутньому забороняти Україні «будь-які інші види озброєння, які можуть бути розроблені в результаті наукових досліджень».

У вимогах Росії Україна мала «визнати незалежність» так званих Донецької та Луганської «республік» – причому у межах адміністративних областей України (станом на 24 лютого 2022 року Росія контролювала лише частину цих областей; до кінця 2024 року у неї все ще немає повного) контролю за цими територіями).

Автори російського документа вважали, що саме Україна має взяти на себе витрати на відновлення інфраструктури Донбасу, зруйнованої з 2014 року.

Росія також вимагала відміни всіх санкцій – як українських, так і міжнародних – та відкликання всіх міжнародних позовів, поданих з 2014 року.

На додаток до цього Росія наполягала на наданні російській мові статусу державної та відновлення всіх майнових прав Української православної церкви Московського патріархату.

Нарешті автори проекту вимагали «скасувати і більше не вводити будь-які заборони символіки, що асоціюється в державах з перемогою над нацизмом», тобто фактично знову легалізувати в Україні радянські та комуністичні символи. До документа додано перелік українських законів, які автори назвали прикладами «нацифікації та героїзації нацизму». Примітно, що під цю категорію потрапили закони «Про увічнення перемоги над нацизмом» та «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму».

Що Україна отримувала б у відповідь

По суті, цим документом Росія пропонувала Україні лише «режим припинення вогню» та «заходи щодо припинення бойових дій». Ні про який відвід російських військ з території України не йшлося: Росія брала на себе зобов’язання винятково не розширювати територію, що контролюється на той момент.

Україні в цей же час пропонувалося відвести всі свої війська на пункти постійної дислокації (або місця, «визначені РФ»), а іноземним партнерам – негайно припинити будь-яку допомогу та відкликати з України всіх співробітників, які стосуються військових формувань, включаючи військових радників.

Російські війська, а також сили національної гвардії за планом авторів пропозицій повинні були залишитися на своїх місцях аж до виконання Росією та Україною «всіх зобов’язань за цим договором». Оскільки ці зобов’язання включали масштабні зміни у законодавстві, роззброєння та ухвалення міжнародних гарантій, російська армія у разі укладення такої угоди могла б стояти під Києвом роками. Контроль за виведенням військ Росія також пропонувала взяти на себе, допускаючи участь України та, за необхідності, Генерального секретаря ООН.

«Слід розрізняти: публічні заяви Путіна про цілі вторгнення – та його реальні наміри, які стають яснішими з плином часу», – зазначає у розмові з «Системою» провідний експерт центру Карнегі, автор статті «Як може виглядати довгострокова конфігурація безпеки для України» Ерік Чарамелла.

Наприклад, пояснює Чарамелла, термін «денацифікація» міг використовувати Путін як зручний слоган, зрозумілий і західній, і російській аудиторії. Однак, за словами експерта, за цим терміном Путін приховував інший намір: насильницьке повалення демократично обраного українського керівництва, його заміну на проросійську адміністрацію, окупацію Києва та великих міст України, створення фільтраційних таборів для патріотичних та проукраїнських активістів та політичного керівництва.

«Кремль вимагав не нейтралітету, а нейтралізації України як самостійної держави», – Ерік Чарамелла

Те саме із заявами про необхідність «нейтралітету» України пояснює Чарамелла: «Хтось, почувши слова про нейтралітет, може подумати: «А що в цьому поганого? Путін просто не хоче видіти Україну в НАТО». Але на мій погляд, насправді він говорив про щось радикальніше – не про нейтралітет, а про нейтралізацію України як самостійної держави. Мета Росії від початку полягала в тому, щоб знищити здатність України до самооборони».

Таке трактування цілей Путіна підтверджується і ранніми документами з російськими пропозиціями, де, наприклад, потрібно скоротити українські збройні сили до 50 тисяч осіб. «У цій парадигмі Україні просто не залишалося б можливості захистити себе», – коментує суть російської версії «договору про нейтралітет» Чарамелла.

У цьому ранньому тексті Росія де-факто пропонувала умови капітуляції України, робить висновок Чарамелла і продовжує: «Документ був структурований так, ніби Україна була агресором, переможеним на полі бою, – що, звісно, не відповідало реальності. Важко сказати, чи це була спроба вести переговори сумлінно, адже такі умови були б неприйнятними для будь-якого українця. Вони нейтралізували б Україну настільки, що вона стала б беззахисною».

Як змінювалися домовленості

Усі описані вище вимоги – це стартові переговорні позиції, з яких російська делегація розпочала переговорний процес тривалістю кілька тижнів.

Спочатку переговори були інтенсивними: після перших зустрічей у Мінську на початку березня 2022 року делегації часто зідзвонювалися, обмінювалися пропозиціями та щодня фіксували нові версії та правки.

«З поведінки російської делегації було помітно, що Путін особисто тримає руку на процесі, – розповідає знайоме з історією переговорів джерело «Системи» серед українських політиків. – Іноді, коли [українська делегація] пропонувала щось, [помічник Володимира Путіна, голова російської переговорної групи у 2022 році Володимир] Мединський вставав і йшов дзвонити – явно до Москви. Потім повертався і озвучував уже позицію Путіна щодо цього». Співрозмовники «Системи» як у Москві, так і в Києві сходяться на тому, що все виглядало так, ніби Путін справді був зацікавлений підписати якийсь договір.

Якщо порівняти російські пропозиції від сьомого березня 2022 року з останньою існуючою версією договору від 15 квітня того ж року, помітно, наскільки знизилися початкові вимоги Росії та наскільки українській делегації вдалося змінити формулювання та порушити багато принципових питань. «Українським переговорникам вдалося прибрати деякі з найбільш образливих пунктів та включити важливі для України елементи, такі як необхідність гарантій безпеки», – зазначає Чарамелла, який вивчив кілька версій договору, що обговорювалися у різний час.

Найголовніша зміна стосувалася опису механізму гарантій безпеки нейтральної України від країн-учасниць договору (до яких пропонувалося увійти Великобританії, КНР, РФ, США, Франції, Росія пропонувала участь ще й Білорусі, Україна – Туреччини). Цю статтю складали на зразок п’ятої статті про колективну оборону Північноатлантичного договору: якби в майбутньому на Україну знову напали, інші країни зобов’язалися б захищати її військовими силами. «Це своєрідний унікальний контур безпеки», – коментує досягнення в переговорах один з учасників процесу з української сторони.

Другий важливий пункт стосувався питань територіальної цілісності України та міжнародного визнання кордонів. У березні 2022 року пропозиції російської делегації звучали так: є Крим та Севастополь у складі Росії, є окремі Донецька та Луганська «республіки», а є решта України, яка має роззброїтися та переписати свої закони.

До квітня сторони погодили іншу концепцію: Україна залишається у своїх міжнародно визнаних кордонах, включаючи Крим, Севастополь та якісь неуточнені території, на які не поширюються гарантії безпеки. У прийнятому наприкінці березня у Стамбулі комюніке вказувалося, що статус Криму та Севастополя вирішуватиметься дипломатично. Це становище вражає, писав у 2024 році журнал Foreign Affairs: упродовж багатьох років Росія публічно наполягала на тому, що Крим та Севастополь – беззастережно російські регіони, а тепер наче «мовчазно визнавала, що це не так».

Усі пункти щодо статусу мови, мовних квот, зміни історичних концепцій, українська делегація просто відмовилася обговорювати.

Згідно з останньою версією договору, українська та російська делегації все ще розходилися у думках щодо чисельності української армії. Україна наполягала на 250 тисячах військовослужбовців (приблизно стільки було до повномасштабного вторгнення), тоді як Росія пропонувала обмежитися 85 тисячами.

Під час переговорів іноді виникали свідомо нездійсненні умови. Одного разу росіяни намагалися включити до проекту договору вимогу, щоб Україна відновила постачання води до Криму (українська влада перекрила Північно-Кримський водоканал ще у 2014 році), розповідає знайоме з перебігом джерел джерело «Системи».

Від цієї ідеї відмовилися самі російські переговорники: адже в такому разі Росія, контролюючи територію навколо каналу, мала б покинути її, щоб Україна могла «повернути воду до Криму».

Росіяни вимагали, щоб українські війська склали зброю та повернулися до казарм. У відповідь українська сторона висунула симетричну вимогу: російські війська мають скласти зброю та повернутися до пунктів постійної дислокації. Мединський, який прочитав цю пропозицію, був неабияк здивований, розповідає один із учасників переговорів: «Він сказав, таке відчуття, ніби це українські війська стоять на Червоній площі, а російські мають викинути білий прапор із Кремля. Йому відповіли: «Ми просто просимо від вас те, що просите від нас ви». Сторони так і не дійшли якоїсь єдиної думки про порядок відведення військ.

Чи сторони були близькі до укладення договору – і чому цього не сталося

Джерела «Системи», знайомі з позиціями як української, так і російської делегацій, сходяться на тому, що Росія та Україна були скоріше далекі від якоїсь угоди, хоча сторони й провели величезну роботу та окреслили параметри цієї можливої угоди.

Останній відомий варіант договору від 15 квітня 2022 року створював враження, що сторонам залишалося узгодити лише незначні формулювання. Однак саме ці деталі виявились найскладнішими – і на тому етапі нерозв’язними.

Для української делегації принциповим моментом було те, хто саме і в якому порядку надаватиме військову допомогу, якщо в майбутньому виникне нова загроза безпеці України. Формулювання, запропоноване Україною, означало, що держави-підписанти договору зможуть робити це як колективно, так і окремо.

Росія наполягала на іншому формулюванні: згідно з цією пропозицією, рішення про захист України мало бути лише колективним. Тобто сама Росія, яка підписалася під договором, могла б у теорії накласти вето на рішення про захист України від власного нападу.

Українську делегацію такий план не влаштовував, і, за словами одного із співрозмовників «Системи», увечері 14 квітня українські переговорники повідомили російських колег, що принципово не ухвалять цю пропозицію Росії. Відповідь з російської сторони не відома: це був останній проект документа, яким обмінялися сторони.

Співрозмовник «Системи», знайомий із роботою російської делегації, запевняє, що найбільш нерозв’язаним питанням, яке робить цей проект договору нескінченно далеким від підписання, було питання територій і того, як позначати, на які землі поширюватимуться гарантії безпеки. На всю територію України у міжнародно визнаних кордонах? До лінії розмежування, що проходила до 2022 року? На ті населені пункти, куди ще не ступила нога російського солдата – а решта залишиться «сірою зоною»?

Російська делегація прописала у договорі, що намалює карту, в якій будуть відображені межі тих територій, які за договором зможуть захищати гаранти.

«Можливо, Путіна влаштувало б розмежування зі створенням якогось «пояса» від Донбасу до Криму», – припускає близький до Кремля співрозмовник «Системи». Цю можливу карту так ніхто й не бачив, і невідомо, чи її намалювали 2022 року в Москві взагалі.

«Дивно, що українська сторона вирішила вести переговори на основі російського тексту, враховуючи, наскільки він був недосконалим із самого початку – хоча у них, можливо, не було особливого вибору, враховуючи російський наступ, що триває, – оцінює всі ці документи в цілому Чарамелла. – Версії, які обговорювалися через кілька тижнів у Стамбулі та на віртуальних сесіях, як і раніше, ґрунтувалися на глибоко помилковій російській логіці, яка пронизувала початковий текст. Якби договір був підписаний, то в його останньому вигляді у квітні він був би просто м’якішою формою української капітуляції».

Остання версія договору із пропозиціями сторін датована 15 квітня 2022 року. Після цього всі переговори щодо будь-якої мирної політичної угоди припинилися, а російські та українські чиновники, згідно з офіційними заявами, контактували виключно з питань обміну полоненими, повернення дітей та зернової угоди. Непублічно, за повідомленням видання Financial Times, Росія та Україна зараз ведуть переговори про те, щоб припинити взаємні удари по електроенергетиці.

За два з половиною роки, що відбулися з тих переговорів, ситуація на полі бою неодноразово змінювалася як на користь України, так і на користь Росії. Наприкінці 2022 року українським військам вдалося звільнити частину населених пунктів на Харківщині та Херсонщині. Росія просунулась на донецькому напрямі. У серпні 2024 року українські військові захопили кілька десятків населених пунктів у російській Курській області. До кінця жовтня Збройні сили України (ЗСУ) продовжували утримувати позиції, тоді як російська армія розпочала повільний контрнаступ у цьому регіоні. Водночас російські війська активізували наступ на Донбасі, за жовтень зайнявши кілька сотень квадратних кілометрів.

Поки що жодна зі сторін не має вирішальної переваги, щоб потребувати капітуляції, і ознак готовності до переговорів теж немає.

Чого ж Путін хоче зараз

«Мети СВО» не існує, вона буде рівно тим, що Путін вважатиме за потрібне оголосити своєю перемогою на той момент, коли він вирішить зупинити війну, – міркує співрозмовник «Системи», знайомий з позицією Путіна щодо переговорного процесу. – Захоче – скаже, що створив сухопутний коридор до Криму та повернув «Новоросію», захоче – скаже, що знищив усю українську енергетику. Він зможе будь-якої миті оголосити своєю перемогою та досягненням цілей все що завгодно».

Питання лише у тому, коли ж Путін вирішить зупинити цю війну – і які для цього мають скластися умови на полі бою.

Президент України Володимир Зеленський у жовтні представив свій «план перемоги»: докладний опис того, що, з погляду української влади, західні партнери мають дати Україні, щоб Росія перестала відчувати перевагу та була змушена піти на заморожування конфлікту та переговори. Наприклад, дозволити Україні завдавати ударів углиб Росії та прийняти Україну до НАТО.

Серед західних чиновників та керівництва Північноатлантичного альянсу, з одного боку, дедалі частіше стали звучати заяви про те, що шлях України до НАТО неминучий. З іншого боку, єдиного рішення з цього питання немає, зазначала газета Le Monde у середині жовтня: воно залежатиме як від результату президентських виборів США, так і від майбутньої позиції окремих членів альянсу.

Але сама логіка цих заяв полягає в тому, щоб у тому числі вплинути на переосмислення Путіним своїх цілей у цій війні: ситуація може змінитися, якщо сам Путін усвідомлює, що за жодного можливого сценарію результату війни Україна не капітулює і не повернеться в орбіту Росії, вважає Ерік Чарамелла: «Я думаю, що західні лідери приходять до висновку, що єдиний спосіб досягти цього усвідомлення Путіним – це серйозно просунутися вперед за набором гарантій безпеки для України, якими, можливо, має бути членство в НАТО. Тому що це єдиний формат гарантій безпеки в Європі, який росіяни справді розуміють».

Поки що Путін, однак, не виявляє ознак того, що зрозумів цю логіку. Влітку 2024 року він говорив, що для початку будь-яких переговорів Україна має погодитись з тим, що Крим, Донецька, Луганська, Херсонська та Запорізька області входять до складу Росії. Джерело «Системи», знайоме з нинішньою позицією Путіна щодо переговорів, стверджує, що після курскої операції ЗСУ російський президент, швидше, активно транслює своєму оточенню думку про те, що Росія воюватиме до повної капітуляції України.

Нещодавно вперше за два з половиною роки президент Сербії Олександр Вучич поговорив із Путіним, повідомив Bloomberg. За інформацією видання, коли Вучич порушив тему припинення вогню, Путін відповів, що Росія виконає всі цілі своєї спеціальної військової операції.

Таймлайн: що відомо про переговори Росії та України у 2022 році та які документи вже публікувалися

28 лютого: Перша зустріч делегацій у резиденції «Лясковичі» у Білорусі. Російську делегацію очолює помічник президента Володимир Медінський. Українці – лідер фракції «Слуга народу» у Верховній Раді Давид Арахамія.

3 березня: другий раунд переговорів, Каменюки, Білорусь.

7 березня: третя зустріч делегацій. Російські переговорники привезли із собою документи, які пропонували підписати українській делегації. Саме ці документи описані в нашій статті. Цілком вони раніше не публікувалися.

17 березня: сторони написали драфт майбутнього можливого договору, в якому було зазначено пункти, за якими позиції сторін розходяться. Цей документ українські урядники тоді показали західним партнерам. Цілком документ публікував The New York Times.

29 березня: українські та російські переговорники зустрілися у Стамбулі. На основі цих розмов було складено «комюніке»: підсумовування запропонованої угоди. Це комюніке публікувалося раніше у ЗМІ, воно також є у розпорядженні «Системи».

15 квітня: найпізніший із відомих нині чернеток договору. Та версія, яка була опублікована в The New York Times і яка також є у розпорядженні «Системи», була відправлена російському президенту. З високим ступенем ймовірності нових документів та варіантів договору сторони більше не розробляли.