Події останніх діб дають підстави говорити не лише про чергове посилення російських повітряних атак, а й про поступову зміну самого режиму ведення глокальної агресії РФ.
Якщо раніше постійна небезпека була передусім характерною для населених пунктів, розташованих поблизу лінії бойового зіткнення, то тепер засоби далекого ураження та масованого застосування безпілотних систем на реактивних двигунах з КНР дедалі більше перетворюють значну частину території України, включно зі столичним регіоном, на простір тривалої та повторюваної прямої кінетичної атаки, під час якої гинуть мирні люди, знищується інфраструктура, ландшафт тощо.
Про це пишуть Григорій Любовець та Валерій Король, співробітники ГО «Центр комунікаційно-контентної безпеки» спеціально для порталу Промполітінформ.
Ця докорінна зміна темпу та масштабу має значення не тільки для безпосереднього захисту цивільного населення. Постійні повітряні тривоги, повторювані атаки та необхідність безперервно реагувати на них змінюють сам темпоритм суспільного життя. Люди змушені переривати роботу, навчання, відпочинок, обов’язковий сон, переміщення, економічну та соціальну активність. Таким чином, навіть у проміжках між безпосередніми ударами формується екзистенційне середовище постійної невизначеності, у якому сама можливість нормального планування майбутнього стає складнішою, а стан виховання дітей паралізується однозначно.
Саме тому сучасну повітряну агресію доцільно розглядати ширше, ніж сукупність окремих ракетних чи дронових атак. Її наслідки мають одночасно фізичний, антропологічний, когнітивний і ментальний характер. Фізичний – знищуються житло та інфраструктура, а найстрашніше – гинуть люди. Антропологічний – руйнуються умови повноцінного людського існування, виховання, відпочинку, сну. Когнітивний – суспільство змушене постійно перемикатися між діяльністю та очікуванням небезпеки. Ментальний – тривала невизначеність виснажує здатність підтримувати звичний ритм життя, планувати перспективу.
Поєднання різних типів безпілотних систем, ракетних засобів та інших технологій колективного путінізму з КНДР, Ірану, РФ, Білорусі та КНР створює дедалі складніше середовище для протидії в Україні. Тому питання полягає вже не тільки в кількості застосованих засобів ураження, а у швидкості, з якою агресор здатний адаптувати технології, тактику їх використання та географію застосування.
У цьому контексті український досвід має значення далеко за межами власне українського театру геноцидної агресії. На прикладі України можна прослідковувати, як змінюється сучасне середовище безпеки під впливом масованих, технологічно адаптивних і багатодоменних форм агресії. Те, що сьогодні відбувається над українськими містами, є не лише українською проблемою. Це досвід, який безпосередньо стосується майбутньої безпеки європейського простору та світового загалу.
Саме тому участь європейських держав, передусім країн ЄС і НАТО, доцільно розглядати не лише з позиції допомоги Україні. Йдеться про спільне напрацювання адекватної спроможності протистояти середовищу прямих глокальних загроз, яке швидко змінюється. Україна вже має унікальний практичний досвід виявлення, відбиття та адаптації до таких атак і водночас продовжує потребувати якісного збільшення кількості та різновидів засобів, технологій, ресурсів та спільних (союзних) рішень для захисту населення й критичної інфраструктури простору Європи.
Це відкриває можливість для якісно іншої цивілізаційної моделі партнерства – не лише дозовано передавати Україні необхідні засоби реагування, а спільно створювати нові європейські та євроатлантичні спроможності прямої дії. Йдеться про розвиток протиповітряної та протиракетної оборони, безпілотних і антидронових технологій, систем раннього попередження, кібернетичної та інформаційної безпеки, захисту критичної інфраструктури, а також про спільне вивчення досвіду сучасної мозаїки глокальних агресій.
Водночас не менш важливо побачити ризик іншого характеру. Якщо технологічна адаптація агресора відбувається швидше, ніж адаптація систем колективної безпеки, виникає кричуща асиметрія, яка з часом може стати стратегічною. Технології, тактика, виробничі можливості та міжнародні зв’язки агресивного режиму та його союзників можуть масштабуватися швидше, ніж держави та міжнародні організації встигають змінювати власні процедури реагування чіпляючись за практики минулого мирного часу.
Саме тут Україна може бути не лише отримувачем допомоги, а й глобальним лідером у виробленні нової культури глокальної безпеки. Український досвід дає можливість бачити загрозу не лише на рівні окремої зброї чи окремого удару, а на рівні системної зміни середовища агресій, що стали мультисимультанними. Це знання має бути спільним ресурсом для реалізації безпекової політики України та її партнерів-союзників.
Особливо важливо не допустити розриву розуміння між фізичним і некінетичним вимірами екзистенційного протистояння. Некінетичний вимір агресії вже не може розглядатися як периферійний. Коли постійні атаки одночасно руйнують інфраструктуру, порушують суспільний темпоритм, створюють когнітивну невизначеність і виснажують ментальну спроможність населення, відповідь також має бути комплексною та прямою. Захист неба в такому випадку означає не лише знищення повітряних цілей. Він означає збереження можливості суспільства жити, працювати, навчатися, планувати, створювати майбутнє та захищати простір країн-союзників.
Саме тому формула «закрити небо над Україною» має значно ширший зміст, ніж адресно-українське військово-технічне завдання. Це спосіб не дозволити глобальному агресору перетворити українську територію на полігон постійного масштабування нових форм глокальних агресій. Чим довше такі технології та практики розвиваються без достатньо швидкої та системної відповіді, тим більше досвіду, виробничих можливостей і стратегічних переваг накопичує агресор разом із своїми союзниками.
Саме мультискладність ситуації вимагає від України та її партнерів чесно бачити ризики, незалежно від інституційного статусу чи масштабу організації. ЄС, НАТО, окремі держави-партнери та Україна мають різні повноваження, ресурси й процедури, але перед ними дедалі виразніше постає спільне завдання — не допустити, щоб новий режим глокальної агресії став звичною нормою європейського безпекового середовища.
Тому сьогодні важливо перейти від запитання «скільки ще потрібно допомогати Україні?» до ширшого запитання: яку спільну спроможність Україна та Європа мають створити вже зараз, щоб масштабування сучасної агресії не визначило безпекове майбутнє Європи? Україна не просить Європу просто розділити її небезпеку й взяти на себе її частку – Україна пропонує разом перетворити український простір досвіду на спільну здатність бачити, розуміти та зупиняти цивілізаційні загрози до того, як вони набудуть планетарного масштабу.
У цьому сенсі захист українського неба є водночас захистом європейського майбутнього. Не тому, що Україна автоматично замінює європейську систему безпеки, а тому, що саме тут сьогодні найвиразніше проявляється нова конфігурація екзистенційних агресій, з якою Європа вже стикається, наразі не усвідомлючи цього.
Висновок
- Сучасний характер російської агресії путінського режиму РФ демонструє, що некінетичне протистояння вже не є периферійним або допоміжним виміром екзистенційного протистояння. Воно відбувається одночасно з кінетичними ударами й охоплює фізичне, антропологічне, когнітивне та ментальне середовище. Для цивільного населення України навіть безпосередній звук майже безперервної повітряної тривоги стає елементом цього впливу, бо він перериває діяльність, руйнує темпоритм життя, підтримує стан постійної невизначеності та поступово виснажує суспільну спроможність діяти, планувати й відновлюватися.
- Саме тому мультимасштабна некінетична агресія проти України водночас є сигналом для Європи щодо сучасного розуміння характеру сьогоднішньої екзистенційної загрози. Якщо суспільство можна систематично позбавляти нормального темпоритму життя, нав’язувати йому постійну невизначеність, руйнувати критичну інфраструктуру, інформаційне та когнітивне середовище, а відповідь на це залишається на рівні вербальної реакції на окремі атаки, виникає небезпечна невідповідність між масштабом агресії та масштабом колективної безпеки.
- Україна щоденно сплачує ціну цієї невідповідності життями людей, зруйнованою інфраструктурою, перерваною діяльністю та виснаженням суспільної енергії. Тому кожна хвилина, упродовж якої цивільне населення залишається під систематичною загрозою без достатньо швидкого нарощування спільних спроможностей, має не лише гуманітарний, а й стратегічний вимір. Те, що сьогодні закінчується в Україні життям, здоров’ям, часом і можливостями людей, завтра може проявитися в іншій формі в європейському та загальносвітовому безпековому просторі.
- Звідси випливає принципово інше розуміння союзництва. Союзництво не може обмежуватися політичною солідарністю, постфактум дипломатично-політичним реагуванням на удари або очікуванням моменту, коли загроза безпосередньо наблизиться до території держав-членів. Воно має проявлятися у спільній дії рішень, спільному виробництві спроможностей, спільному технологічному розвитку, спільному обміні досвідом, спільному прийнятті системно-випереджальних рішень і готовності діяти вже вибірково, до глокального масштабування загрози.
- Особливої уваги потребує некінетичний вимір. Якщо Європа розглядає його лише як інформаційні операції, пропаганду чи кіберзагрози, вона ризикує не побачити значно ширше поле впливу, домінування та занурення — від руйнування суспільного темпоритму та довіри до інституцій до виснаження людської спроможності чинити опір і створювати європейське майбутнє. Український досвід демонструє, що ці процеси вже не можна відокремлювати від фізичної безпеки.
- Водночас нинішня ситуація ставить питання і про архітектуру трансатлантичної безпеки. Надмірна залежність європейської безпеки від готовності США виступати основним оператором безпекових процесів створює стратегічну вразливість, особливо якщо реальні політичні, військові чи ресурсні пріоритети Білого дому змінюються. Це не заперечення значення трансатлантичного союзу. Навпаки, це аргумент на користь того, що Європа має нарощувати власну спроможність бути активним суб’єктом колективної безпеки, а не лише її користувачем, що увесь час віддаляє цей час.
- Інакше виникає небезпечна асиметрія, коли глобальні агресивні режими навчаються, модернізуються, технологічно адаптуються та масштабують свої можливості вже сьогодні, тоді як демократичні інституції можуть витрачати критичний час на узгодження процедур, політичних позицій і меж відповідальності. У такій ситуації проблема полягає не у відсутності потенціалу Європи, а в недостатній швидкості його перетворення на діючу спроможність, адекватний потенціал та силу що здатна до витіснення агресії.
- Саме тому Україну слід розглядати не як периферію європейської безпеки, а як глокальний цивілізаційний простір, де вже сьогодні відпрацьовуються технологічні, організаційні та суспільні моделі протидії новому типу агресії та сил колективного путінізму. Українське суспільство та Сили оборони не лише потребують допомоги, вони генерують досвід, знання й технологічні рішення, які можуть бути критично важливими для мультивимірів безпеки Європи.
- У ширшому міжнародному вимірі це стосується і майбутнього самого світового порядку. Якщо держави та міжнародні інституції не здатні своєчасно реагувати на масштабування глокальної геноцидної агресії, то міжнародне право, принцип суверенітету та механізми колективної безпеки поступово втрачають превентивну силу. Тоді міжнародна система ризикує перейти від порядку, який стримує агресію, до порядку, у якому агресивні режими отримують час і простір для накопичення переваг домінування.
- Тому питання сьогодні полягає не лише в тому, як захистити Україну від наступної атаки. Питання полягає в тому, чи здатні Україна та її партнери разом створити таку систему спільних спроможностей, за якої технологічне, кінетичне, антропологічне, когнітивне та ментальне масштабування агресії буде зупинятися до того, як воно перетвориться на загрозу ширшому європейському простору.
- У цьому сенсі закриття українського неба, захист цивільного населення та протидія некінетичним формам агресії є не окремими завданнями української оборони – це практичний тест на здатність Європи бути суб’єктом власної безпеки. Україна проходить цей тест щодня. Європа має можливість пройти його разом з Україною, коли загрозу ще можна зупинити спільними рішеннями та діями.
Автори: Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»
Фото: офіційна сторінка у Facebook 80-ої окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗС Україн
Читайте також: У Києві запустили сервіс «Єдина квитанція» від YASNO
