Є речі, які неможливо знищити ракетами. Неможливо спалити «Шахедами». Неможливо заборонити указами, стерти пропагандою чи переписати в московських підручниках історії.
Це наша мова.
Сьогодні українці знову беруть до рук ручки, відкривають зошити й пишуть українською. Хтось у школі, хтось в університеті, хтось в офісі, а хтось у військовому підрозділі, між бойовими завданнями.
І знаєте, що найцікавіше? Для нас це звичайний диктант. А для російської пропаганди — черговий привід нервувати.
Бо поки Росія витрачає мільярди на спроби знищити українську ідентичність, українці просто сідають і пишуть рідною мовою.
Без дозволу Москви. Без перекладу російською. І без жодного бажання комусь пояснювати, чому ми маємо право бути собою.
А тепер уявіть картину: десь у Кремлі сидить серйозний чоловік, дивиться на тисячі українців із ручками й думає: «Ми ж стільки років розповідали, що української мови не існує. А вони нею ще й диктанти пишуть!»
Ось така геополітична катастрофа для імперського мислення.
Хто організовує і чому це більше, ніж диктант
Цьогоріч, 27 жовтня 2026 року, відбувається вже 27-й Радіодиктант національної єдності. Його започаткувала команда Українського Радіо у 2000 році, а нині організовує Суспільне Мовлення.
Автор тексту «Лист, який не закінчується» — письменник і ветеран російсько-української війни Артур Дронь. Читають його вчитель Артур Пройдаков і співачка та волонтерка Даша Астаф’єва. Початок — об 11:00.
До акції долучаються школярі, студенти, педагоги, військовослужбовці, державні службовці, працівники установ, волонтери та українські громади за кордоном. Спільні написання організовують, зокрема, бібліотеки, навчальні заклади й місцеві органи влади.
І тут є одна принципова деталь.
Росія роками намагалася переконати світ, що українська мова — щось другорядне, штучне й непотрібне. Але результат вийшов протилежний.
Українською пишуть книжки, створюють музику, навчають дітей, віддають бойові накази, спілкуються на фронті та представляють державу у світі.
І найсмішніше для кремлівських ідеологів — українську мову не потрібно нав’язувати танками. Люди самі обирають нею говорити.
Уявляю, як російські пропагандисти намагаються пояснити черговий український диктант.
— Що там українці роблять?
— Пишуть.
— Що пишуть?
— Українською.
— Скільки їх?
— По всьому світу.
— А ми можемо це заборонити?
— Ні.
— Тоді терміново скликайте Радбез!
Звичайно, це жарт. Але він добре пояснює абсурдність російської політики щодо України.
Можна окупувати будівлю школи. Можна знищити бібліотеку. Можна спалити українські книжки. Але неможливо змусити цілий народ забути, ким він є.
І саме тому сьогоднішній Радіодиктант — це не змагання за оцінку.
Хтось напише без помилок. Хтось забуде кому. Хтось переплутає апостроф. А хтось узагалі вперше за багато років сяде за диктант.
І це прекрасно.
Бо наша сила не в тому, що всі ми ідеально знаємо правопис. Наша сила в тому, що ми хочемо знати свою мову, берегти її та передавати наступним поколінням.
Українська мова — це не просто засіб спілкування. Це голос народу, який Росія століттями намагалася заглушити, але так і не змогла. Тому пишіть, друзі. Говоріть українською. Читайте українське. Навчайте дітей.
А росіянам передайте: сьогодні в нас диктант. І якщо у вас від нього знову підгорає, то це вже проблема не українського правопису, а вашої імперської психіатрії.
Ми пишемо українською. А історію своєї держави пишемо самі. І жодної московської червоної ручки для виправлення наших помилок нам не потрібно.
Автор: Іван Арєфʼєв
Колаж: Андрій Атлантов
Ілюстративне фото: President Of Ukraine / CC0
Читайте також: «Укрзалізниця»: швидкісні поїзди «Інтерсіті» не курсуватимуть між Києвом та Харковом. Доведеться робити пересадку
