Мізрах Ігор розповів про пісенний альбом, створений під час війни

Українська здатність співати і в радості, і під вогнем, як і багато інших національних постулатів, пройшла перевірку великою війною. Співають бійці передової та волонтери, що живуть за кермом, артисти та діти, вчителі та хірурги.

Пишуться нові пісні, здобувають друге життя старі та напівзабуті, і сьогодні важко сказати, що є популярнішим,  хіт українських переможців Євробачення чи «Червона калина» героїв УПА, яка стала гімном ще однієї українсько-російської війни.

В мене був мовчазний період в перший місяць протистояння. Можливо, близькість фронту робила актуальними зовсім інші ідеї та навички. А може, пісенна частина серця стиснулася, намагаючись звикнути до нової реальності та емоцій, що її заповнюють.

Принаймні, мені “не співалося і не складалося”, і я вдячний іншим авторам, які повідомили Нації та світові, що «буде весна» і «горить, горить техніка ворожа». Я слухав їх, я підспівував їм, постукуючи пальцями по керму немитого прифронтового позашляховика.

Тепер усе стало на свої місця. Війна, як і обіцяли військові психологи, стала долею і побутом, і пісні знову наповнили мене, роблячи мій світ звичним, але не заважаючи іншим відповідальним процесам.

Написано та записано 14 нових пісень, причому 6 з них з метром оперної сцени Володимиром Гришком, співпрацю з яким я завжди вважав почесним та дуже цікавим у творчому відношенні напрямком.

Щодо самого процесу, то мені працювалося щиро і радісно, зовсім як у ті довоєнні дні, коли кожна нова пісня приходила в серце спочатку несміливо, а потім впевнено та владно, даруючи нові одкровення і вимагаючи, аби я поділився ними зі світом.

Як змінився під час війни я сам, і як мої пісні, повинні, звичайно, сказати слухачі. І все ж таки дуже цікаво відстежувати й розуміти, як велика війна змінює мислення людей, на прикладі власної творчості.

Лише менша частина написаних пісень каже про війну. Наче якийсь незримий фільтр душі не дозволяє їй зробити цю жорстоку подію головною, єдиною і такою, що затьмарила і скасувала всі інші.

Більшість пісень говорять про добру красу рідної країни та її людей, про світлі надії та вміння цінувати кожну хвилину великої земної ілюзії. І звичайно ж, про людське кохання, величезне, як небо, і не завжди радісне у своєму одвічному чаклунстві, але все ж таке, що наповнює серце лункими бемолями щастя.

Ці пісні про вічне могли прийти до мене раніше. Або все ж таки не могли, якщо прийшли саме зараз, у пофарбований в камуфляж час великих тривог і великих надій.

Чому саме так виглядає мій перший альбом, випущений під час війни, я не можу пояснити, бо сам не знаю. Я ніколи не казав, що складання пісень і спів підкоряються законам формальної логіки. За всієї своєї заповзятливості, я завжди ставився до появи пісні, як до дива та таїнства, що непідвладне ані тверезому розрахунку, ані трендам музичного ринку.

Що змінилося помітно та впевнено, так це мова текстів. Усі вони безоглядно українські, неначе російське вторгнення змусило серце забути мову Пушкіна  і Бродського та пісень моєї радянської юності.

Мені приходить виключно українське слово з його чаклунською глибиною та образністю, воно стрімко міцнішає, дозріваючи в мені, сплітає віковий сенс із новонародженим і неповторним і таким само пронизливо українським виривається у світ, який вимагає нових рис та інтонацій.

Знову ж таки, це не вольове рішення, не спроба продемонструвати мовний патріотизм і навіть не внутрішній протест проти нападу російських орків. Такі речі не піддаються регулюванню та контролю, і тому їх природа особливо цікава та загадкова.

Українське слово природним чином народжує українську мелодику і формує саму тему пісні, її сенс та зміст. Я довгі десятиліття милувався карпатськими вершинами, блакитним небом над золотом хлібів і гронами калини, але заспівав про них тільки зараз.

Нова творча хвиля повернула мені щастя пісенної творчості, відсунуте вторгненням на другий план.  Зараз, посеред війни та невизначеності, я ясніше, ніж будь-коли, розумію і відчуваю, що творчість це головне, заради чого Бог відправив мене у земну подорож.

Я б не назвав своє заняття пісенним фронтом. Все ж таки фронт це фронт, у нього свій смак і свої вібрації, не схожі на всі інші. Але я кожною клітиною відчуваю, що в ці непрості часи моя роль і місія полягають саме в тому, аби писати та співати, випускаючи у світ свої пісні та пісні виконавців, що довірили мені свій неповторний дар.

Ми робимо український світ сильнішим і добрішим, озвучуємо віру Нації у власну незламну красу, і це більше і важливіше, ніж я можу дати моїй країні, займаючись іншою, хай навіть дуже важливою та відповідальною, справою.

Здається, самі назви пісень, «Калина», «Красуня-Україна», «Бідна пташина», прикрашають квітами полотно вічної та безперервної української бувальщини, сивої, козацької, і водночас невимовно сучасної.

Я не знаю, як сприйме героїчна держава випущений мною в ході великої війни альбом, що скаже вона про мою нинішню інтонацію та нові роботи моїх товаришів з мистецтва, які пісні забуде, а які виділить та підхопить.

Цього зараз ніхто не скаже. Серця країни і епохи б’ються тривожно і стрімко, долі пісень так само химерні і непередбачувані, як долі людей, і їхня співзвучність тривожній красі моменту здатний оцінити лише час.

А фронтовики вчать не загадувати наперед, і вони мають рацію стосовно цього так само, як і будь чого іншого.