Ігор Мізрах: Повоєнні реформи українського житття неминучі

Довоєнна українська система, за якої мільярдери фінансують парламентські фракції, скуповуючи цілі сектори народного господарства, є вироком та несумісна з реальністю

Про це в своїй статті пише політичний експерт та громадський діяч Ігор Мізрах, повідомляє портал  Prompolitinform.

Війна з Росією та виявлені в ході її доблесть ЗСУ та стійкість української Нації поставили нашу країну в один ряд із провідними державами світу.

Парламенти Європи та Америки з шанобливою увагою прислухаються до виступів Президента Зеленського, звіряють годинники з військовим хронометром генерала Залужного та пов’язують саме існування західної цивілізації з неминучою українською Перемогою.

За десять місяців війни Україна досягла більшого, ніж за тридцять років своєї мирної незалежності, і сьогодні без урахування позиції Києва не ухвалюється жодне важливе міжнародне рішення.

Шлях України до клубу великих світових гравців виявився трагічним і дуже особливим, але можна впевнено сказати, що з урахуванням її розмірів, потенціалу та географічного розташування він не передбачає зворотного процесу, відкату з лідерських позицій та втрати міжнародного впливу.

Це підтверджує і позиція світової спільноти, яка вже вписала нашу країну в усі міжнародні повістки повоєнного майбутнього.

Сказане, окрім іншого, включає необхідність стрімких соціально-економічних реформ, здатних забезпечити принципово нову якість української держави та українського суспільства.

Країна корумпованих чиновників, фінансових афер, бюджетних крадіжок та судового свавілля не може стати частиною цивілізованого світу не лише з принципових міркувань державної ідеології. Вона несумісна з ним суто технічно, як, скажімо, ширококолійний радянський паровоз не може застосовуватись у системі сучасних швидкісних перевезень, і це ставить українську державу перед низкою непростих, але довгоочікуваних викликів.

Розуміння процесів вимагає розпочинати будь-яку розмову про реформи з економіки, але війна переконливо показала роль народної згуртованості і вольових рішень керівництва в критичні моменти історії. Людина з автоматом виявилася чеснішою і важливішою за людину з мільйоном, і цей висновок необхідно екстраполювати на всі галузі українського життя. Принаймні на найближчий, доленосний період часу.

Йдеться, звісно, не про силову диктатуру, а про верховенство народних сподівань над лукавою системою політичної влади. Саме воля повоєнного керівництва та категорична неготовність українців терпіти бідність і правовий нігілізм окреслять правила, за якими розвиватиметься Батьківщина, що здолала ворога.

До суворих пріоритетів нової України увійде викорінення корупції, жорстке відділення влади від бізнесу, абсолютна прозорість судів (з незмінною люстрацією суддівського корпусу, що скомпрометував себе), принципово інша робота з бюджетом та соціальна політика європейського типу та рівня.

Зрозуміло, що подібні рішучі перетворення неможливі без зміни суспільно-політичного мислення української Нації, і в цьому сенсі роль і відповідальність фронтовиків, які прийдуть у політику, неможливо переоцінити.

Можливо, герої війни створять свою політичну силу, можливо, поповнять уже існуючі, але саме вони мають виконати велике завдання, перевести волю Майдану в правове поле, зробити його прагнення основою державної політики та українського способу життя.

Лише плеяда патріотів, що воювали за країну, зможе обмежити апетити колись всесильного великого бізнесу і змусити його діяти і розвиватися за єдино можливими і суворо обумовленими законом правилами.

У самих же правилах немає нічого несподіваного та новаторського. Країни Євросоюзу давно позбулися олігархів як соціально-економічного явища і виключили контроль приватного капіталу над стратегічно важливими галузями промисловості.

Такий підхід – це не революція, а цивілізаційний мінімум, необхідний для побудови здорового суспільства та сильної держави. Такі кроки давно зробили не тільки умовно соціалістичні країни європейської Півночі, а й провідні держави континенту.

Багато хто пам’ятає скандальний від’їзд актора Депардьє з рідної йому Франції, але не всі пов’язали цю подію з обмеженням інтересів навіть не олігархів, а представників найбагатшої частини середнього класу заради загального процвітання.

Найбагатший громадянин або підданий моє бути багатшим за найбіднішого в двадцять разів, а не в двадцять тисяч разів, і це давно стало нормою суспільного життя в цивілізованому світі. А довоєнна українська система, за якої мільярдери фінансують (і тому контролюють) парламентські фракції, скуповуючи цілі сектори народного господарства, є вироком та несумісна з реальністю.

Говорячи простіше, той факт, що умовні (і безумовні) Ахметов та Коломойський «дають багато грошей на армію», не робить їх підприємницьку діяльність у нинішньому вигляді можливою та допустимою в новій Україні.

Довоєнна влада з низки причин була нездатна здійснити цей простий, але потребуючий певної рішучості крок, тому наша країна за всіх її багатств завжди відставала від Європи за ключовими показниками.

Реформа економічної моделі не зводиться до усунення олігархічного свавілля та перерозподілу грошових потоків. Середня зарплата у Польщі становить 40 000 гривень, лише вдвічі більше, ніж в Україні. Але поляки живуть не вдвічі, а на порядок краще за нас.

На їхньому боці здорове ціноутворення, продумане бюджетне фінансування, прозорість та підконтрольність усіх гілок влади та верховенство закону. З усього цього і складається їхній спокійний добробут.

Україні, кандидату на вступ до ЄС, доведеться пройти шлях усіх пострадянських країн у прискореному режимі. Зовнішній вплив на нашу державу, про який люблять кричати пропагандисти кремля, великий, але далеко не абсолютний, тож ніхто насильно не впроваджуватиме в Україні потрібні нам для цивілізованого життя базові реформи.

Звичайно, я далекий від думки, що обов’язкові зміни в нашій країні будуть проводити лише ті, хто пройшов окопи російської війни. Але саме їхній перевірений битвою патріотизм має очолити хвилю дієвого народовладдя, яка нарешті виведе Україну на шлях цивілізованого європейського розвитку та пов’язаного з цим процесом процвітання.

Багато разів доводилося чути, що не все так однозначно і Україна не готова до рішучого приведення національного суспільно-політичного процесу до європейського знаменника.

Це нещира відмовка, надто зручна для представників фінансово-політичної верхівки та корумпованих чиновників, які її обслуговують. Структурна зміна основ українського буття невідворотна, а отже, цілком можлива. До 24 лютого всі вважали, що Україна не готова до великої війни з російським монстром, другою армією світу, але перед катастрофою Нація згуртувалася і переламала хід бойових дій.

Порівняння швидких і обов’язкових реформ із війною виправдано і об’єктивно, економічне відставання є так само згубним для майбутнього країни, як і військовий програш.

Пострадянська модель управління за тридцять років та два Майдани продемонструвала невміння та небажання змінювати українське життя на краще. Тому очолити давно назріле перетворення держави мають ті самі патріотичні сили, які сьогодні становлять основу великого народного опору ворогові.

Як уже неодноразово говорилося, знайомі українцям за довоєнним періодом бідність і безправ’я не можуть бути способом життя великої Нації, а тому повне реформування засад державної побудови є так само неминучим, як і перемога української зброї на полі бою.