Кінець жовтня 2026 року демонструє, наскільки інтенсивною, суперечливою та водночас понятійно неоднорідною залишається міжнародна розмова про Україну, її протистояння путінізму та майбутнє європейської безпеки. Показовими в цьому контексті є звернення українських інтелектуалів з ініціативної групи «Першого грудня» до суспільства, дискусії на безпековому форумі в Брюсселі та публічні оцінки представників НАТО щодо характеру сучасної загрози.
Сюди ж зараховуємо і дискусію, спричинену повідомленнями про заклики представників міністерства оборони США до країн Балтії стримувати публічну риторику щодо РФ. Ці події розгортаються ситуативно в одному історичному часі, але відображають різні способи осмислення проблеми, які ще не утворили достатньо узгодженого бачення того, з чим саме стикаються Україна, Європа та міжнародний порядок.
Про це пишуть Григорій Любовець та Валерій Король, співробітники ГО «Центр комунікаційно-контентної безпеки» спеціально для порталу Промполітінформ.
У зверненні ініціативної групи «Першого грудня» наголошено на екзистенційному характері російсько-української війни, законному праві України на незалежне існування та необхідності продовжувати опір. Автори прямо визначають агресію РФ єдиною причиною війни, відкидають звинувачення України у її виникненні та нагадують про історичні наслідки втрати української державності — депортації, табори, Голодомор і спроби знищення української ідентичності.
Така постановка питання принципова, оскільки повертає дискусію до головного: йдеться не про суперечку навколо територій чи геополітичних інтересів діючих політичних еліт, а про право українського суспільства самостійно визначати власне сьогодення та майбутнє. Водночас пояснення агресії переважно через російський імперіалізм і російсько-українську війну залишає відкритим наступне питання: чи достатньо цієї понятійної рамки, щоб пояснити одночасність військового насильства, антропологічного руйнування/знищення, когнітивної деградації та інших форм агресивної діяльності, які виходять далеко за межі українського театру бойових дій?
Це питання набуває особливої ваги, якщо розглядати путінізм не лише як політичний режим або волю одного диктатора, а як колективно відтворювану систему авторитарно-імперської реваншистської логіки сил геостратегічного масштабу. Такий підхід не заперечує відповідальності РФ за збройну та геноцидну агресію, натомість він дає змогу пояснити, чому загроза не вичерпується діями одного державного центру, чому її прояви виникають у різних суспільствах і середовищах та чому припинення окремої операції або зміна політичної кон’юнктури самі по собі не гарантують припинення агресивної динаміки. Колективний характер путінізму не обов’язково означає наявність єдиного центру управління всіма процесами, ми фіксуємо здатність відповідної глокальної логіки відтворюватися через різні інституції, мережі, політичні практики й локальні обставини.
Саме тому аналіз загрози не може обмежуватися встановленням волі Кремля або оцінюванням окремих військових операцій – необхідно бачити ширший геопростір , у якому ця логіка набуває нових форм і масштабів.
Подібна суперечність простежується і в міжнародному безпековому дискурсі. 28 жовтня ц.р. на спеціальному заході Київського безпекового форуму в Брюсселі, організованому за участі українських та європейських політиків, представників НАТО, Європейської комісії, дипломатів, військових та експертів, обговорювали підтримку України, захист Європи, оборонні спроможності, технологічну незалежність, енергетичну безпеку та уроки війни.
Уже сама назва заходу — «Підтримати Україну — захистити Європу» — засвідчує прагнення пов’язати українське протистояння з безпекою європейського простору. Водночас зміст дискусії виявив, наскільки складно це усвідомлення перетворюється на спільну практичну модель темпоритмічної дії сучасної агресії.
Заступниця Генерального секретаря НАТО Радміла Шекеринська наголосила, що підтримка України залишається непохитною, повідомила про постачання критично важливого обладнання в межах програми PURL та американських механізмів військових продажів і закликала союзників використати наявні запаси засобів протиповітряної оборони для України. Її формула про те, що кожен перехоплювач в руках українських військових щодня рятує життя, надає дискусії конкретного виміру – рішення про постачання зброї безпосередньо визначають можливості захисту людей та інфраструктури. Водночас українські представники звертали увагу на політичну неспроможність окремих партнерів брати на себе прораховані ризики, на недостатність наявних постачань і на залежність критичних оборонних рішень від позицій окремих держав.
Виконавча віцепрезидентка Європейської комісії Генна Вірккунен наголосила, що Україна бореться не лише за власне існування, а й за принципи, на яких заснований Європейський Союз. Вона пов’язала майбутню безпеку Європи зі збільшенням оборонного виробництва, технологічними інноваціями, розвитком штучного інтелекту та зменшенням залежності від зовнішніх постачальників. Важливим було й її твердження, що підтримка України та посилення обороноздатності Європи не є конкуруючими пріоритетами.
Віцепрем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Всеволод Ченцов, зі свого боку, підкреслив, що Україна вже сприймає НАТО не як потенційну безпекову парасольку, а як партнера, і що роль України в безпеці Європи потрібно визначати тепер, не очікуючи формального завершення війни чи вступу до європейських і євроатлантичних структур.
Однак поруч із цими заявами на форумі проявилися й практичні суперечності. Нагальна потреба України в зенітних перехоплювачах, зокрема для систем Patriot, не перетворилася на однаково рішучі зобов’язання всіх держав, які мають відповідні запаси. Програма PURL продовжує діяти, але її функціонування не усуває залежності від політичної кон’юнктури щодо кожного наступного постачання.
Обговорення використання заморожених російських активів також виявило розбіжності між визнанням прямої випереджальної відповідальності агресора та готовністю держав брати на себе юридичні й фінансові ризики відповідних рішень. В енергетичному вимірі Україна вже переживає наслідки систематичних ударів по критичній інфраструктурі, тоді як європейські партнери лише обговорюють механізми допомоги, фінансування та технологічної незалежності. Ці приклади не заперечують значення міжнародної підтримки, але показують, наскільки часто її темп і масштаб залежать від національних позицій, процедур та політичної кон’юнктури.
Особливої уваги потребує твереза оцінка колишнього голови Військового комітету НАТО адмірала Роба Бауера. Він заявив, що Європа вже фактично перебуває у стані війни з РФ в окремих сферах, зокрема в кіберпросторі та сфері протидії дезінформації, хоча юридично війни не оголошено. Бауер також наголосив, що НАТО та ЄС недостатньо швидко засвоюють уроки українського спротиву, а політична стриманість заважає перейти від визнання важливості українського досвіду до відповідних рішень.
Ці слова мають принципове значення – вони засвідчують, що фактичний простір безпекового протистояння з РФ та його союзниками зі сторони країн НАТО та ЄС вже не збігається з формальними межами оголошеного протистояння, яке є ще й екзистенційним.
Якщо європейські країни вже стикаються з глокальними агресивними діями в кіберпросторі та сфері дезінформації, їхня безпека не може розглядатися лише як питання підтримки України або відтерміноване реагування на загрози, що безпосередньо досягають території держав — членів НАТО. Протистояння розгортається в середовищах, від яких залежать функціонування державних інституцій, суспільна довіра, здатність громадян розрізняти реальність і маніпуляцію та спроможність суспільств ухвалювати узгоджені рішення.
Отже, фактичний масштаб глобальної загрози виходить за межі суто військового виміру безпеки й потребує осмислення в категоріях захисту європейського та ширшого міжнародного цивілізаційного порядку. Кінетична агресія РФ проти України не є окремою від цих процесів війною: вона становить найінтенсивніший і найочевидніший вимір ширшого саме екзистенційного протистояння, яке одночасно зачіпає політичні, технологічні, когнітивні, комунікаційні та інституційні основи суспільного існування міжнародного порядку.
Інші висловлювання Бауера також важливі для розуміння цієї суперечності. Він звернув увагу на те, що віддаленість від війни посилює схильність європейських суспільств недооцінювати небезпеку, а звичне мирне повсякдення у Брюсселі чи інших європейських містах ускладнює усвідомлення того, наскільки небезпечним є сучасний період. Водночас адмірал визнав, що НАТО у разі нападу на державу-члена застосовуватиме значно ширший набір військових можливостей, ніж ті, які були доступні Україні, а регіональні плани Альянсу вже узгоджені на політичному рівні.
Він також наголосив на неприйнятності вимог РФ щодо обмеження чисельності Збройних сил України та на необхідності дієвих механізмів стримування повторної агресії. У цих заявах поєднуються визнання української суб’єктності, готовність НАТО захищати власних членів і водночас усвідомлення того, що фактичне протистояння вже відбувається поза межами формального застосування статті 5.
Однак усвідомлення ширшого простору загрози-виклику ще не означає, що вже сформовано відповідну модель спільної дії. Коли підтримка України розглядається передусім як внесок у безпеку НАТО та ЄС, зберігається ризик трактувати українське протистояння як окремий напрям міжнародної політики, а не як частину спільного завдання — протидії колективному путінізму та його здатності підривати міжнародний порядок. За такого підходу масштаби й темпи відповіді можуть і далі визначатися узгодженням національних позицій, відомчих компетенцій, оборонних закупівель і політичних домовленостей, тоді як агресивна динаміка розгортається одночасно в різних просторах і часових ритмах.
Це не означає, що міжнародна координація відсутня або що всі розбіжності між союзниками свідчать про відмову від спільних зобов’язань. Проблема полягає в іншому, формальна наявність союзницьких структур і погоджених процедур не гарантує відповідності колективної дії темпам, масштабам та різнорідності сучасної глокальної агресії екзистенційного характеру.
Відмінності в оцінках ризиків, політичних пріоритетах і готовності брати на себе витрати протидії можуть створювати розрив між визнанням небезпеки та практичною спроможністю діяти випереджально. Саме цей розрив впливає не лише на обсяги підтримки України, а й на здатність міжнародних інституцій захищати порядок, на якому ґрунтуються їхні власні повноваження та зобов’язання.
Особливо показовою в цьому контексті стала дискусія навколо повідомлень Reuters від 30 жовтня про те, що представники Міністерства оборони США в двосторонніх контактах із кількома союзниками, зокрема Литвою, Латвією та Естонією, закликали стримувати публічну риторику щодо загрози з боку РФ. За інформацією співрозмовників агентства, американських посадовців непокоїли заяви європейських політиків про те, що РФ опинилася в безвихідному становищі та вдається до дедалі відчайдушніших дій. Серед прикладів згадувалася риторика про те, що РФ «загнали в кут, як щура».
Пентагон не підтвердив і не спростував цих повідомлень, пославшись на конфіденційність приватних розмов між союзниками. Отже, йдеться про інформацію, отриману журналістами від поінформованих джерел, а не про офіційно оприлюднену директиву НАТО чи США.
Відповідь прем’єр-міністра Естонії Крістена Міхала виявила інший бік цієї суперечності. Він заявив, що Естонія не збирається пом’якшувати оцінки загрози з боку РФ, нагадав про досвід країн Балтії та наголосив, що Путін продовжуватиме вбивати людей, доки його не змусять змінити курс. У цій позиції важливе не лише небажання змінювати риторику.
Вона відображає досвід держави, для якої загроза не є віддаленою геополітичною абстракцією, а безпосереднім складником оцінювання власної безпеки. Різниця між позиціями не зводиться до вибору слів: вона порушує питання про те, чи повинна дипломатична обережність визначати межі публічного усвідомлення загрози, особливо тоді, коли її прояви вже відбуваються в різних європейських країнах.
Заклики до стриманості можуть пояснюватися різними політичними та дипломатичними міркуваннями. Сам факт таких закликів не дає підстав автоматично говорити про капітуляцію або відмову від союзницьких зобов’язань. Проте, коли управління риторичними ризиками стає помітнішим за формування спільного розуміння характеру агресії, постає принципове питання: чи не починає дипломатична обережність обмежувати здатність характеризувати загрозу відповідно до її реальних проявів?
Якщо понятійна рамка не охоплює усвідомлення колективного характеру путінізму, його постійної агресивності та симультанно-глокальної масштабованості, політичні рішення ризикують залишатися прив’язаними до окремих інцидентів і формальних ознак війни, а не до процесу, який змінює світ, насамперед середовище міжнародної безпеки.
У цій ситуації принципово важливо не ототожнювати безпеку НАТО та ЄС із сукупністю безпекових потреб їхніх держав-членів і водночас не зводити цивілізаційний масштаб загрози до захисту лише інституцій. Колективний путінізм кинув виклик не лише Україні як об’єкту збройної агресії, а й міжнародному порядку, європейському політичному простору та принципам, на яких ґрунтуються сучасні механізми міжнародної взаємодії. Україна зазнає безпосередньої екзистенційної агресії, тоді як для європейських держав і міжнародних інституцій загроза проявляється в підриві їхньої безпеки, політичної суб’єктності, інституційної дієздатності та здатності підтримувати чинний міжнародний порядок.
Ці виміри не є тотожними за інтенсивністю й безпосередністю, проте вони пов’язані одним агресивним процесом. Тому йдеться не про механічне прирівнювання становища України до становища держав НАТО чи ЄС, а про визнання спільного джерела екзистенційної небезпеки та взаємопов’язаності загроз, які вже мають різні форми й різну інтенсивність дії, а не намірів.
У цьому полягає значення переходу від трактування геостратегічної ситуації винятково як російсько-української війни до розуміння глокальної агресії колективного путінізму, що в Україні набула геноцидного характеру й реалізується як геноцидна практика. Йдеться не про заміну одного терміна іншим заради понятійної новизни. Змінюється масштаб пояснення суті виклику-загрози, адже Україна постає не лише державою, яка потребує підтримки у війні, а й суспільством, що протистоїть екзистенційній агресії, наслідки якої проявляються в європейському та глобальному середовищі.
Відповідно, завдання міжнародної спільноти полягає не тільки в допомозі Україні, щоб та могла вистояти, а й у формуванні невідкладних необхідних спроможностей, які дають змогу спільно виявляти, пояснювати та випереджати різні прояви путінізму, не очікуючи, доки кожен із них набуде форми окремої кризи.
Тому питання полягає не лише в тому, наскільки ефективно міжнародні партнери допомагають Україні. Воно полягає в тому, чи усвідомлюють вони власну залученість у протистояння, яке вже відбувається, і чи готові перейти від підтримки держави, що чинить опір, до формування спільних спроможностей спротиву. Такий перехід передбачає визнання того, що різні прояви агресії вже створюють взаємопов’язані ризики, а зволікання з їхнім спільним подоланням збільшує можливості колективного путінізму відтворювати й масштабувати ці ризики.
Звідси випливає необхідність понятійно-доктринального переосмислення загрози-виклику в НАТО, ЄС та інших міжнародних інституціях. Таке переосмислення має пов’язати військове стримування з темпоритмічною (щодобовою) протидією кібернетичним, когнітивним, комунікаційно-контентним та інституційним механізмам агресії. Воно також має враховувати, що колективна протидія — це не просто сума національних внесків, а здатність адекватно до ситуації узгоджувати оцінки, рішення та діяти відповідно до характеру наявних загроз.
Інакше виникає парадокс – міжнародні структури можуть мати значні ресурси, розвинені процедури та формально погоджені плани, але залишатися недостатньо адаптованими до поточної глокальної агресії, яка не вкладається в межі одного фронту, одного інциденту чи одного політичного циклу.
У цій перспективі досвід України має розглядатися не лише як досвід держави, якій допомагають, а як джерело знань, практик і спроможностей для спільного захисту міжнародного порядку не в майбутньому, а вже тепер. Водночас залучення українського досвіду не повинно зводитися до запозичення окремих військових рішень: необхідно осмислювати, як Україна діє в умовах одночасного тиску на військові, державні, суспільні, когнітивні та комунікаційні основи свого існування. Саме таке розуміння дає змогу перейти від підтримки, обсяг якої щоразу залежить від політичної кон’юнктури, до спільного формування прямих спроможностей протидії загрозі, яка не обмежується українськими кордонами.
Звідси випливає необхідність понятійно-доктринального переосмислення загрози в НАТО, ЄС та інших міжнародних інституціях. Таке переосмислення має пов’язати військове стримування з постійною, темпоритмічно-добовою протидією кібернетичним, когнітивним, комунікаційно-контентним та інституційним механізмам агресії. Водночас масштаб цієї протидії має відповідати не адміністративним межам окремих держав чи компетенціям конкретних відомств, а глобальному/континентальному характеру загрози.
Це означає необхідність формування спільного простору кіберспротиву та протидії дезінформації, здатного діяти одночасно на європейському й глобальному рівнях, ураховувати локальні особливості та забезпечувати горизонтальну взаємодію держав, суспільств, інституцій і професійних спільнот. Йдеться не про механічне розширення наявних структур, а про доктринальну зміну масштабу бачення, координації та практичної організації спротиву й витіснення кремлівських технологій.
Проте глобально-континентальний масштаб дій сам по собі не забезпечить адекватної протидії, якщо залишити поза увагою антропологічно-когнітивно-ментальний (АКМ) та комунікаційно-контентний (ККБ) виміри. АКМ визначає людську спроможність думати, мислити, бачити, розрізняти, оцінювати й самостійно діяти в умовах одночасного впливу різнорідних процесів, зокрема тих, які повсякчас нав’язуються путінським режимом. ККБ, своєю чергою, стосується захисту та розвитку середовища, у якому формуються, циркулюють, перевіряються й набувають суспільної легітимності знання та сенси, забезпечується суб’єктність, присутність і спільна дія.
Відповідно, протидія дезінформації не може обмежуватися виявленням неправдивих повідомлень, їх спростуванням або адміністративним обмеженням каналів поширення. Вона має доповнюватися створенням повноцінних комунікаційно-контентних середовищ, здатних підтримувати адаптивну критичність, перспективне бачення та генеративну публічність. Так само кіберспротив не повинен залишатися лише технологічною функцією захисту мереж і систем: його необхідно розглядати як складник ширшої здатності суспільств зберігати власну дієздатність і суб’єктність під постійним агресивним тиском.
Отже, колективна протидія — це здатність на глобальному рівні узгоджувати оцінки, рішення та дії, поєднуючи кіберспротив, протидію дезінформації, АКМ- і ККБ-формати діяльності. Саме так можна перейти від реакції на окремі кіберінциденти й інформаційні операції до захисту та розвитку середовища людської суб’єктності, суспільної взаємодії й міжнародного співіснування. Інакше міжнародні структури можуть мати значні ресурси, розвинені процедури та формально погоджені плани, але залишатися недостатньо адаптованими до глокальної агресії, яка одночасно змінює технологічні, когнітивні, комунікаційні та інституційні умови існування суспільств.
Для України це питання безпосереднього екзистенційного спротиву. Для Європи та НАТО — питання, на жаль, відкладеного захисту власної безпеки, політичної суб’єктності й міжнародного порядку, які вже зазнають тиску, хоча цей тиск ще не набув форми відкритого кінетичного зіткнення. Для міжнародної спільноти загалом — питання збереження умов, за яких держави й суспільства можуть співіснувати, самостійно визначати своє майбутнє та діяти на основі міжнародного права.
Саме тому долучення до спротиву колективному путінізму не може бути відкладене до моменту, коли його загроза стане однаково очевидною для всіх. Потрібно вже зараз формувати спільні спроможності виявляти, пояснювати, обмежувати й випереджати агресивні процеси, а також створювати умови для демонтажу путінізму як відтворюваної політичної та геостратегічної системи.
Спільний спротив має розвиватися як глобально-континентальна система взаємодії, у якій кіберспротив, протидія дезінформації, АКМ-спроможності та ККБ-середовища не існують як ізольовані напрями, а взаємно посилюють здатність суспільств зберігати суб’єктність, відтворювати знання, легалізувати сенси й діяти на випередження.
Узагальнюючий висновок можна сформувати так: європейська спільнота має рухатися від визнання глокальної агресії до формування глобально-континентальної арени цивілізаційного спротиву.
* Публічне визнання представниками НАТО фактичного протистояння в кіберпросторі та у сфері протидії дезінформації засвідчує важливий зсув у міжнародному дискурсі: Альянс і європейські суспільства вже залучені до протистояння, яке виходить за межі формально визначених ліній бойового зіткнення та зон застосування кінетичної сили. Однак визнання фактичного протистояння ще не означає формування адекватної моделі спільної дії. Зберігається розрив між масштабом глокальної агресії колективного путінізму та способами її інституційного осмислення й подолання.
* Кінетична агресія та геноцидні практики колективного путінізму є безпосередньо видимими й руйнівними проявами загрози, однак не вичерпують її цивілізаційного змісту. Коли ці прояви сприймаються як повний опис війни, поза належним осмисленням залишається технологічне відтворення розлюднення, яке трансформує умови людського співіснування, здатність суспільств відтворювати знання, утримувати смисли, зберігати суб’єктність і діяти спільно. Отже, йдеться не про додавання кібернетичного чи інформаційного напряму до традиційної військової архітектури, а про переосмислення самого масштабу протистояння та взаємозв’язку його кінетичного, антропологічного, когнітивного, комунікаційно-контентного, технологічного й інституційного вимірів.
* Відповідно, кіберспротив і протидія дезінформації потребують глобально-континентального масштабу та взаємодії з розвитком антропологічно-когнітивно-ментальних (АКМ) спроможностей і комунікаційно-контентної безпеки (ККБ). АКМ визначає здатність людини думати, мислити, бачити, розрізняти, оцінювати, обирати й діяти. ККБ формує та захищає комунікаційно-контентне середовище, у якому знання й сенси можуть формуватися, перевірятися, набувати суспільної легітимності та ставати основою суб’єктності й спільної дії.
Без цих вимірів кіберспротив ризикує звестися до технологічного захисту інфраструктури, а протидія дезінформації — до адміністрування повідомлень і каналів. Натомість їхнє поєднання створює передумови для збереження людяності, суспільної суб’єктності та здатності до вільного співіснування.
* Це зумовлює необхідність формування глокальної арени спротиву колективному путінізму. Її призначення — не замінити військове стримування й оборону, а поєднати їх із постійною взаємодією у сферах кіберспротиву, протидії дезінформації, розвитку АКМ-спроможностей і формування ККБ-середовищ. Така арена не обов’язково передбачає єдиний центр управління всіма процесами. Її дієвість визначатиметься горизонтальною взаємодією держав, суспільств, інституцій і професійних спільнот, узгодженням оцінок та дій у різних локальних контекстах і здатністю діяти в симультанних темпоритмах агресії. Саме так фактичне залучення до протистояння може перетворитися на усвідомлений і організований спільний спротив.
Отже, цивілізаційно-планетарне завдання полягає не лише в перемозі над агресором на лініях бойового зіткнення, а й у недопущенні масштабування технологій розлюднення та збереженні людства як спільноти суб’єктних, мислячих і здатних до взаємодії людей. Глобально-континентальна арена спротиву потрібна не замість військової перемоги, а для того, щоб вона супроводжувалася подоланням ширшої загрози — руйнування умов людяності, суб’єктності та вільного людського співіснування.
Автори: Григорій Любовець, Валерій Король, ГО «Центр ККБ»
Фото із мережі
Читайте також: Виклик перманентної агресії: від когнітивної ерозії до комунікаційно-контентної безпеки
