У Берліні мій диплом і досвід нікуди не зникли, але спочатку я вчила німецьку
Мене звати Ірина Лук’янець, ~~я українська журналістка й редакторка з 17-річним досвідом. Протягом цих років публікувалася в різних виданнях, писала новини для Міністерства оборони, випустила сотні журналів навчально-розважального характеру міжнародного медіахолдингу Hubert Burda Media… Останні шість-сім років до повномасштабного вторгнення в Україну піарила столичних юристів.~~ Проте все це зовсім не важливо і не має значення там, де я зараз мешкаю і будую своє нове життя з нуля.
Тут це просто нікому не потрібно.
Свою нову сторінку я перегорнула в Німеччині, почавши з вивчення нової мови. Складної. Такої самої логічної, структурованої, як і її носії — німці. І якщо я почну розповідати пересічному німцеві або потенційному роботодавцю на складі логістичної компанії, що прожила яскраве професійне життя в Києві, мене, звичайно, вислухають, час від часу знизуватимуть плечима і зрештою запропонують той самий контракт, за яким я на складі займатимуся упаковкою-розпаковкою всілякої всячини. Це якщо говорити про цілі німців, які врятували мене від війни, але не про мої власні цілі.
Тож я почала свій шлях у Німеччині з ключа від різних дверей у цій країні — з вивчення німецької мови. Це саме те, з чого варто почати кожному емігранту, незалежно від того, чи ти тут, щоб перечекати війну, чи приїхав роздивитися країну зсередини й розпочати в ній свій новий старт. Бо соціальна ізоляція накриває дуже швидко, а слідом за нею приходить туга за рідними вулицями, людьми, за рідними бур’янами, врешті-решт.
Наша група вивчення німецької мови
Я одразу знайшла уроки на YouTube, а потім мене записали на курси в так званій народній вищій школі (Volkshochschule, або VHS), де всі повнолітні мають можливість здобувати різні навички — мовні, кулінарні, творчі — безкоштовно або за символічну плату. Як на мене, це найкращий варіант освоїти мову в Німеччині, якщо ти одразу починаєш працювати: у VHS є вечірні курси. Я поки не знаю іншої країни, де було б стільки можливостей вивчати мову, як у ФРН. Адже українським біженцям оплачують курси до достатнього рівня, організовують клуби, долучають до спортивних і культурних заходів і, головне, дають час на вивчення мови, не змушуючи одразу йти працювати.
Мені складно це пояснити, але до Німеччини я завжди була лояльна. Можливо, тому, що холдинг, у якому я працювала в Україні, був німецьким і залишив про себе найкращі спогади. Німецька мені заходила, говорячи сучасним сленгом. Я не почувалася тут емігранткою. Бігла до церкви, де збирали українців, щоб знайомитися з нами й вирішувати, що взагалі тут із нами робити. Німеччина дуже хотіла допомагати, але спочатку й сама не розуміла, як керувати всім цим процесом. Тож я, як у радянському фільмі «Велика перерва»: «Хто на будівництво? — Я. Хто вулиці мести? — Я». Одразу зголосилася бути волонтеркою, познайомилася з організаторами наших зустрічей, спілкуючись англійською.
Це все не до того, що я така класна: подивіться на мене, мовляв, як у мене все легко виходить, і заздріть мені. Ні. Мені не хотілося бути в позиції жертви. Просто так відчувалося, і все. Я чітко розуміла, що війна швидко не закінчиться і що це можливість пізнати щось інше, яку не хотілося втратити.
Скрізь і завжди можна нити. То виплати не такі, на які ти розраховував (а в Україні які були виплати?), то купа термінів, на які ти не хочеш ходити, то їжа несмачна, то взагалі незрозуміло, куди тут іти, — і так до нескінченності. З такими налаштуваннями все буде ще важчим. Тож у німців я сама просилася на чергові мовні курси, щоб поліпшити свій рівень для кращої роботи. Сиділа на лавці, у кафе й вслухалася в мову: як вона звучить, які слова я вже можу розпізнати, як їх по-різному можуть вимовляти…
Взагалі, з країною повинно «клікати». Це як у стосунках із чоловіком або жінкою: воно або «клікає», або ні, і іншого тут просто не дано. Ти не завжди можеш пояснити, чому вулиці пахнуть тобі німецькими булочками й яблучним пирогом із корицею, чому бруківка та похмурі коричневі будівлі здаються такими привабливими, чому усмішка перехожого — просто в саме серце.
У нашій із вами ситуації це, звісно, значно складніший заміс, ніж приїзд до чужої країни задля насолоди кавою чи прогулянкою сонним недільним містом. Це про роз’єднані родини, де діти з мамою тут, а чоловік захищає Батьківщину; де пара мала побратися, але війна розвела їх різними дорогами; де літня жінка вже не може змиритися з тим, що мова, дух і звички країни, у якій вона опинилася, надовго стануть для неї чужими.
Але час іде, і хочемо ми того чи ні, ми інтегруємося там, де перебуваємо. Серед моїх знайомих чимало тих, хто підтвердив дипломи, вивчив мову й став сімейним лікарем, стоматологом, асистентом, консультантом.
І якщо тобі вже тривалий час не «клікає» ні країна, ні її мова, варто змінювати країну й пробувати щось нове. Приклади успішних земляків тут змушували мене пришвидшуватися, але водночас якось вимовляти двадцятибуквені слова, де наголос зазвичай падає на перший склад, а числа вимовляють зліва направо.
Найскладнішим спочатку було відірватися від англійської, перейти на іншу мову хоча б окремими реченнями, фразами. Моя середня англійська була моїм інвалідним візком, з якого було так важко встати, щоб піти без опори.
Під час вивчення німецької мій робочий стіл, кухонні меблі та побутові предмети були обклеєні стікерами зі словами. Слова, які ще ввечері я пам’ятала, але на ранок якусь їхню частину вже забувала. Тож це допомагало мені повторювати їх знову й знову. В освоєнні мови добре працює завчання цілих фраз або речень, щоб лише згодом почати розуміти, чому вони так побудовані й як їх можна складати інакше. Мова — як конструктор, і з часом ти навчишся перебудовувати блоки.
З мого досвіду, якщо німці чують, що ти намагаєшся розмовляти, вони охоче допомагають тобі й ніколи ні за що не виправлятимуть публічно. Якщо я хоча б кількома реченнями могла звернутися німецькою, то отримувала лише слова підтримки. Для німців це має велике значення, адже так ти демонструєш повагу до традицій і людей, до яких приїхав. До свого дому мене прийняла одна німецька родина, яка й досі переймається всім, що могло б допомогти мені адаптуватися й почуватися краще тут, де я є.
З часом, коли мої мовні навички поліпшилися, мовна школа запропонувала орієнтаційний курс — обов’язкову частину інтеграційного курсу. Там нам розповідали про традиції, соціальний, політичний і культурний устрій ФРН. Саме там я дізналася, чому вся Німеччина святкує 3 жовтня, а також про роль Горбачова в мирному завершенні холодної війни та об’єднанні Німеччини, яку німці високо оцінюють. Коли тобі надають стільки цікавої інформації, цей шлях стає дедалі захопливішим, а адаптація — природнішою та комфортнішою.
Німецька мова для мене звучить красиво. Я захоплююся нею і постійно вчу щось нове, вслухаюся в розмови на вулиці, у супермаркеті. Тепер я можу відвідувати кіно й театр і точно розуміти, де звучить красиво побудоване речення, а де — вуличний сленг. Я вже встигла попрацювати асистенткою бюро перекладів, звернувшись туди за власною ініціативою. Зіштовхнулась з медициною і медичним страхуванням, пошуками нової квартири і переїздом, добре знайома із німецьким автобаном і потягами, святкуванням місцевих свят, культурою їжі і прийомами в гості, локальним гумором і жартами тутешніх бюргерів.
Але це вже привід для нових розмов.
Автор: Ірина Лук’янець, українська волонтерка та емігрантка
Фото авторки
Читайте також: У Європі мільйони людей віддають на житло майже половину доходів: яка країна лідирує
