Чого мене навчила Європа і з чим я досі не погоджуюся?
У цій статті я розповідатиму про внутрішні конфлікти, зіткнення з власними упередженнями й необхідність змінювати свої моделі мислення в еміграції. До цього теж варто бути готовим.
Я людина емоційна: пропускаю події та людей через серце, сприймаю їх крізь власні відчуття, симпатії та антипатії. Одразу скажу, що не була готова до зустрічі з європейським суспільством, яке об’єднує людей найрізноманітніших національностей, віросповідань і культурних традицій. Кожна європейська країна тепер — наче карта світу в мініатюрі, і тут варто бути уважною до своїх реакцій.
Зупинити погляд на африканській жінці чи дівчині в традиційному одязі, наприклад, може здатися звичайною цікавістю, але для людини навпроти це може бути неприємним. Тепер ми обоє живемо в одній країні й ділимо спільний простір. Я вже не кажу про те, наскільки обережною варто бути з власними висловлюваннями в громадських місцях, серед одногрупників, колег чи нових знайомих з інших країн.
На власному досвіді я бачила, як викладач німецької на нашому мовному курсі ненавмисно образив китаянку, пожартувавши про вузькооких. Цей необачний жарт коштував йому, шанованому професору, викладачеві німецької, публічного вибачення перед усією аудиторією.
На наш курс якось приєднався хлопець із північноафриканської країни. Він швидко опановував німецьку, попри колосальну різницю в написанні, звучанні та правилах порівняно з його рідною мовою. Ми добре спілкувалися, група була дружньою, так що початкова напруга між нами швидко зникла, поступившись місцем веселим жартам. Мій жарт про африканських піратів, однак, йому не сподобався, і це обернулося з’ясуванням стосунків. Ніколи не знаєш, які слова можуть зачепити людину, особливо якщо не знаєш її особистої історії і досвіду.
Тепер мені навіть соромно зізнатися, скільки разів я потрапляла в незручні ситуації й ненароком ображала людей там, де навіть не могла подумати. Але й сама я не раз ображалася на прямолінійні запитання сусідів — вихідців із Близького Сходу. Нам не зовсім звично, коли малознайомі люди ставлять різкі запитання на кшталт: «Ти п’єш горілку?» або «А де твій чоловік?».
До речі, у формулюванні запитань ми з німцями досить схожі: починаємо з «Чи не могли б ви сказати…» або «Якщо вам не складно…». Ми теж часто підходимо до запитання «з-за рогу», а не ставимо його прямо в лоб.
Ми не звикли в Україні в таких масштабах працювати, товаришувати й просто жити по сусідству з людьми різних культур і традицій. Європа вчить цього одразу — через особисті зіткнення, мовні та інтеграційні курси, щоденне спілкування. Тут поступово розумієш, що не всі запитання доречні, а особисті кордони мають значення. Ти не зобов’язаний розповідати про свої релігійні переконання, сексуальну орієнтацію, політичні погляди чи інші особисті справи. Навіть під час співбесіди маєш право не відповідати на запитання про приватне життя, якщо вони не стосуються законних вимог до посади.
Еміграція змушує не лише вивчати чужі правила, а й переглядати власні автоматичні реакції. От я звикла до одного способу спілкування, інша людина — до іншого. Я можу ненавмисно когось образити, а можу й сама відчути образу. І найскладніше для мене було навчитися не сприймати кожну таку ситуацію як особисту атаку, але спробувати зрозуміти, звідки це непорозуміння.
Але мої ментальні переломи на початку еміграції були значно глибшими, ніж просто реакції на невдалі фрази чи жарти в цій своєрідній битві менталітетів.
Якось у магазині я не помітила, що жінка вже стояла в черзі, але з іншого боку. Виходило, що я її обійшла й почала оплачувати свої товари першою. Я зрозуміла не лише за її обуреним виразом обличчя, що припустилася помилки, а й почула фразу, яку вона кинула в мій бік: «Scheiße Ukraine, hier bekommen sie alles, und zwar alles auf einmal» (приблизно: «… Україна, тут вони отримують усе й одразу»).
«Scheiße Ukraine», — подумала я. Ця фраза мене дуже ранила. Ми ж не хотіли ставати біженцями. Нам соромно, що тепер ми скрізь, і боляче, що багатьох наших людей тепер немає поруч…
Мені здається, адаптуватися до іншої культури чи суміші культур не означає автоматично терпіти всі образи. Не обов’язково завжди бути обережною чи постійно поступатися. Я й досі вчуся поважати чужі культурні особливості, часом переосмислюю власні упередження, намагаюся бути делікатнішою. Але для мене це зовсім не означає, що хтось має право принижувати мене лише тому, що Німеччина, інші країни Євросоюзу та не тільки дали нам прихисток від війни.
Як я вже писала в першій статті свого блогу, моє професійне життя в Україні було яскравішим за очікування німців, які врятували мене від війни. А отже, і цілі в нас були різними. Я не вважаю фізичну роботу на складі чи в McDonald’s принизливою, але для мене така зайнятість могла бути лише проміжним етапом, адже в Україні я звикла до іншого. І це стосується не тільки мене, а й багатьох українців, які приїхали до Європи з дипломами та досвідом роботи менеджерів, учителів, лікарів.
Плани заповнити ніші там, де бракує робочих рук місцевого населення, проступали між рядками і в самих підручниках німецької мови, і в назві курсів — «німецька для роботи». Нашу лексику поповнювали словами на кшталт Gabelstapler (автонавантажувач), Werkzeug (інструмент) або Nachtschicht (нічна зміна). І цей словниковий запас якось викликав у мене справжню істерику. Як це мені знадобиться? І чому я витрачаю свій час на ціле кладовище слів і виразів, які взагалі не хочу використовувати у власному спілкуванні?
«Усе логічно», — обговорювали ми на курсі. — «Курси оплачує BAMF (Федеральне відомство з питань міграції та біженців Німеччини), воно ж контролює нашу відвідуваність та успішність. Тому й державна організація визначає напрямок, у якому все це має рухатися».
Нам іноді навіть здавалося, що можливості підвищити рівень німецької теж обмежені, як і можливості студентів показати вищі результати.
До речі, саме в Німеччині я змінила своє ставлення до різноробочих на складах і загалом до низькокваліфікованої праці. У моїй свідомості, як і в ментальності багатьох вихідців із пострадянського простору, давно й глибоко засіло певне знецінення такої роботи. Бо в Європі тебе можуть і не запитувати, чим саме ти заробляєш на життя. Важливіше, що ти платиш податки й страхові внески, маєш стабільний дохід, погашаєш кредити, плануєш щорічну відпустку на Майорці…
Твоя робота, твій фах — це передусім особистий вибір, а не показник статусу й успішності в очах інших. Розвіялися й мої стереотипи про те, що професії електрика, водія чи зварювальника є виключно чоловічими, а доглядальницями в будинках для літніх людей можуть бути лише жінки. Дівчата теж чудово впораються з традиційно чоловічою роботою, а хлопці — з доглядом за людьми. Така вона, рівність.
Мені й досі чоловіки притримують двері на вході, пропускають уперед, я радію з того, що як жінка отримую квіти. Але інші психологічні переломи ще попереду. Бо в еміграції ти поступово пристосовуєшся до всього, що є в країні, і розумієш: зі своїм статутом у чужий монастир не ходять…
До Німеччини ми приїхали за параграфом 24, і на нас, українців, автоматично поширюється цілий набір правил, обмежень і можливостей, які, зокрема, Німеччина розробила для нас. Більшість сприймає це як беззаперечну підтримку та нові можливості, і це теж позитивно.
Багатьох українців цікавить, чи можна жити в Європі за власний кошт? Скільки насправді потрібно грошей на страховки, медицину, житло та все інше? Про це я розповідатиму у наступній статті.
Автор: Ірина Лук’янець, українська волонтерка та емігрантка
Фото авторки
Фото із мережі
Читайте також: Ірина Лук’янець: мій досвід еміграції в Німеччину
